“В сьогоднішніх культурних війнах люди обстоюють також і певні моральні істини та цінності, проте це протистояння між ліберальним і традиційним світоглядом є лише дискурсом і не обов’язково завершиться перемогою котроїсь зі сторін”. Войцех Буршта1
У 2014 році програма відомого театрального фестивалю “Мальта” (Malta Festival), що з 1991 року проводиться у Познані, передбачала, між іншим, і прем'єру спектаклю “Пікнік Голгофа” (Golgota Picnic) на основі написаної 2011 року однойменної п’єси аргентинського драматурга Родріго Гарсії. Внаслідок протесту представників Церкви та католицьких організацій спектакль не відбувся (офіційно — згідно з заявою директора “Мальти” Міхала Мерчинського — через високий ризик заворушень, що можуть загрожувати акторам, глядачам та стороннім особам, а також викликати знищення муніципальних об'єктів громадського користування). В інших польських містах (Варшава, Люблін, Білосток) численні протести також ускладнювали або унеможливлювали проведення заходів, пов’язаних із п’єсою (читання, кіносеанси і т.д.). З іншого боку, ці заходи містили відповіді деяких артистичних кіл на застосування, на їхню думку, превентивної цензури під тиском ідеологічної аргументації.
Казус (забороненого? відкинутого? “неблагонадійного”?) дійства “Пікнік Голгофа” — лише один з численних навколокультурних скандалів, які вибухали у Польщі протягом останнього 25-ліття, тобто відколи країна обрала курс на політичні, економічні та суспільні перетворення, на певному етапі завершені вступом до НАТО та ЄС. На фоні цієї never-ending story, себто безперервних сутичок довкола культури, скандал навколо “ПГ” може вражати хіба що своєю масштабністю (за даними організаторів протестів, під час познанської “Мальти” 30 тисяч обурених громадян були готові взяти активну участь у протестних акціях), проте його аж ніяк не можна назвати визначальним. Для потреб даного тексту можемо розглядати це як показовий приклад явища, характерного як для європейської цивілізації кінця ХХ — початку ХХІ століття загалом, так і для польського культурного простору, який є одним із її органічних елементів. Звісно, мова йде про так званий культурний конфлікт, чи то пак культурну війну, що охопила старий континент, причому її польська іпостась, доволі плавно вписуючись у загальноєвропейський контекст, водночас має власну, так би мовити, локально-постколоніальну специфіку.
Згідно з [дещо розширеним — АН] визначенням з веб-порталу dictionary.com, культурна війна — це конфлікт між суспільствами, що визнають різні ідеї, філософські принципи, світогляди, моральні норми та правила поведінки2. Отже, відповідаючи на питання, поставлене у заголовку, варто зауважити, що у Польщі маємо справу не з культурною війною, а щонайбільше з доволі запеклим протистоянням — одна держава, одне, і то чи не найбільш гомогенне у Європі, суспільство, в якому точиться боротьба за “панування над душами”.
Однак такий “технічний” підхід до проблеми був би надмірним спрощенням. Досить навіть побіжної обізнаності з польським інформаційно-культурним простором, аби поставити питання: чи попри всі належні атрибути політичної незалежності, територіальної та мовної цілісності і т.д., внаслідок нещодавніх історичних подій і зумовлених ними політично-економічно-суспільних змін у країні не дійшло до своєрідного “струсу”, ефектом якого стала тріщина, що проходить крізь польське суспільство і ділить його на два табори? А якщо так, то “протистояння”, вжите в контексті культурних баталій, виявляється надто м’яким означенням, яке необхідно замінити “війною”. Інакше кажучи, потрібно встановити, чи в Польщі йде боротьба за домінування в рамках спільної, попри всілякі відмінності та антипатії, культури, чи процес, якого ми є глядачами та щонайменше несвідомими учасниками, перейшов умовний Рубікон і розвивається в напрямку “війни світів” чи то пак “зіткнення цивілізацій”.
Мабуть, найкраще буде розглянути це на прикладі п'єси “Пікнік Голгофа” та інтерпретацій як її змісту, так і резонансних подій навколо знятого з афіші спектаклю.
Маґда Шпехт, театральний критик, Newsweek Polska: “'Пікнік Голгофа' ... “містить критику суспільства споживачів, порушує питання людської натури і ставить за мету деконструкцію особи та вчення Ісуса Христа, представляючи його в тому числі як психо- та соціопата зі СНІД-ом, звідусіль оточеного голими тілами, що топчаться по тисячах булок для гамбургерів”3.
Тадеуш Соболєвський, літературний критик, Gazeta Wyborcza: “...парадокс постаті Христа полягає в тому, що він завжди перемагає — як Бог або як людина. Його виганяють, а він повертається з неочікуваного боку. Він не належить жодній партії, жодній Церкві. Він близький багатьом атеїстам. Тому блюзнірство проти нього здається просто неможливим. Христос витримає все. Він діє також через власну відсутність, через відкидання. І побачиш його скоріше між тими, хто його атакує, ніж у лавах захисників-фарисеїв”4.
Відкритий лист до Президента РП з ініціативи руху “Громадяни культури” (Obywatele Kultury): “20 червня 2014 року у Познані був знятий з афіші спектакль 'Пікнік Голгофа' в постановці всесвітньовідомого митця Родріго Гарсії. Познаньський Malta Festival прийняв таке рішення з огляду на попередження поліції про загрозу з боку боївок, які, посилаючись нібито на образу релігійних почуттів, запроваджують у Польщі нову форму ідеологічної цензури, що спирається на неуцтво і ненависть до всього складного й незрозумілого”. ... “Польща святкує 25-річчя відбудови незалежності. Свобода слова і поглядів, свобода мистецького вираження і свобода культури — фундаменти незалежної демократичної держави — сьогодні знову в реальній небезпеці, оскільки люди, готові піти на насилля, щоб задушити свободу слова та мистецького вираження, хочуть мати вирішальний голос, якщо йдеться про форму публічних дебатів, а також про совість кожного з нас. Митці втратили право на вільне самовираження, отже, хтось дозволяє собі ставити під сумнів та підривати авторитет польської держави”5.
Юстина Камінська для порталу fronda.pl: “У світі релятивізму католики повинні захищати істину, якою для них є Христос. Особливо тоді, коли їхнього Бога ображають у такий гидкий, сатанинський спосіб”. ... “Сьогодні найзапекліше глумляться в мистецтві над християнськими символами та Христом. Не можна дозволяти таке. Бог — це об’єктивна реальність. Той, для кого Він суб’єктивно не існує, не має права ображати Його та більшість, що у Нього вірить. Зневіра в людських серцях будує цивілізацію смерті”6. Це фрагмент матеріалу, присвяченого між іншим протестам проти “ПГ” у Франції, що відбувалися 2011 року.
Катажина Сеґєльска, газета Nasz Dziennik: “На світі ведеться організована операція, яка має за мету знищити християнську цивілізацію”, — остерігав під час паломництва Родини Радіо Марія до Американської Ченстохови [Дойлзтаун в штаті Пенсильванія, де міститься діаспорний Національний Санктуарій Ченстоховської Богоматері — АН] ксьондз єпископ Іґнацій Дец. Цілі атаки — три її головних стовпи: класична філософія, християнська релігія та римське право”. ... “Наша релігія стала об’єктом різноманітних нападів, насмішок, глумління і навіть блюзнірства. Одним з останніх прикладів такої поведінки в нашій країні є безпардонне просування блюзнірського спектаклю 'Пікнік Голгофа' — заявив проповідник”7.
Яцек Куцаба, голова Спілки Польських Образотворчих Митців, для порталу wpolityce.pl: “Вже 25 років мистецтво, а радше дії, покликані його імітувати, ведуться з метою знищення цієї [польської романтичної — АН] традиції, її анулювання, позбавлення відповідного рангу в ім'я якихось лівацьких, троцькістських космополітичних ідей та новочасності, що сприймається і розуміється фальшиво”. ... “Тож голос надається митцям, зручним для влади, представникам лівого наративу. Цей наратив має за мету сіяти сумніви і скинути з п’єдесталу загальноприйняті традиційні цінності, а мотивом тут служить саме свобода і креативність творця. Така "свобода" не знає жодних обмежень, по суті, це симуляція справжньої свободи творчості, тобто кітч. Тож такого роду ідеологічна продукція переважно є кітчем, порівняно з яким зображення оленів-рикунів чи стереотипні заходи сонця — справжні шедеври. Так скульптури постають не з каменю чи глини в майстерні, а прямо на вулиці з усього, що трапить під руку, а ширмою для цієї звичайної політпропаганди є не що інше, як свобода творчості. Під маскою шляхетної, 'аполітичної' творчої діяльності ведеться брутальна ідеологічно-політична робота ('Пікнік Голгофа')”8.
Як бачимо, прихильники та противники “ПГ” вживають щодо п’єси та пов’язаних із нею подій діаметрально різну термінологію. З одного боку маємо “критику споживацького суспільства”, “Христа між тими, хто його атакує, а не між захисниками-фарисеями” та “втрату права митця до вільного самовираження”, що “підриває авторитет польської держави”, з другого — “цивілізацію смерті”, “релігію як об’єкт нападів, насмішок, глумління і блюзнірства”, а також “кітч, ширму для політпропаганди” і “брутальну політично-ідеологічну роботу”.
На перший погляд, такі суперечки (як і їх високий градус) не є нічим надзвичайним, їх радше можна зарахувати до невід’ємних елементів суспільно-культурного життя будь-якої демократичної країни. Однак на фоні інших європейських країн польську ситуацію характеризує водночас типовість і неповторність. Що є джерелом такого поєднання?
З неповторністю все доволі просто. Вона полягає саме у високому градусі подій, реакцій та дискусій. Погодьтеся, навіть потенційний 30-тисячний протест проти театрального дійства доводить, що у Польщі непримиримість у деяких питаннях доходить до рівня, про який не снилося громадянам інших європейських держав. Інший яскравий приклад поділу польського суспільства на ворожі ополчення — це святкування Дня Незалежності Польщі. Річ у тім, що у Варшаві упродовж останніх років 11 листопада у місті відбувається не одна, а кілька маніфестацій. Натомість основне завдання муніципальної влади та поліції полягає в тому, щоб визначити їм маршрути, які не перетинаються, тобто не допустити зіткнення між прибічниками різних сил. Варто зауважити, що це практично ніколи не вдається, а тому незаангажований політично мешканець Варшави замість того, щоб активно святкувати на вулицях міста, все частіше вирішує залишитися вдома, щоб не наражати себе й сім’ю.
Чому так є? Можливо, має рацію Павел Сьпєвак, відомий польський соціолог, історик ідеї та свого часу чинний політик, який в інтерв’ю для польського видання Newsweek так пояснює ці свого роду “запальні стани”:
“Культурні війни ... мають у Польщі особливий характер. Вони, можливо, грізніші й більше вражають, ніж в інших країнах, як мені здається, з огляду на арену, на якій вони ведуться.
...По-перше, на початку 90-х років вдалося заснувати багато інститутів-медіаторів, які цілком ефективно допомагали розряджати суспільні конфлікти, проте водночас не передбачено жодного простору для зустрічі і дискусії, а також мови порозуміння, придатної у випадку аксіологічних суперечок. ...Ми не маємо інструментів, які допомогли би нам упоратися з так званими культурними війнами.
Другий елемент, що визначає рамки польських культурних воєн, пов’язаний зі специфікою наявною у нас хіба як залишок ліберальної культури. ...Політична культура лібералізму автоіронічна й автокритична, безнастанно сумнівається сама в собі. Вона не присвоює собі — і в цьому полягає її сила — права до арбітральних претензій. Відкидає не лише догматизм, але й патерналізм. Це культура, яка уникає 'зіткнень лоб в лоб', а часом пропонує навіть ввічливо промовчати певні принципові розбіжності, які по суті неможливо нівелювати.
...Черговий елемент нашого середовища — це потужна домінантна роль церковної ієрархії, а також місцевих правих, які дуже охоче посилаються на традиційне вчення церкви та значення католицизму у формуванні національної ідентичності. Безсумнівна перевага правих сил зумовлює те, що базові, спільні для західної політичної культури ліберальні цінності, такі як права людини, верховенство права у державі, концепція рівноваги між різними гілками влади, загалом приймаються, проте відчувається певна доза недовіри щодо них. Часом складається враження, що сама ідея прав людини ... стає чимось майже підозрілим. Її ототожнюють з неприборканим індивідуалізмом, начебто деструктивним у стосунку до національної чи релігійної спільноти”9.
Натомість типовість польської ситуації найліпше пояснює теорія постколоніалізму, згідно з якою у суспільствах, які тривалий час були колоніями (Польща = колонія СРСР), одним із наслідків відбудови державності є неминучий поділ на “тубільців” і “креолів” (терміни, запропоновані письменником і публіцистом Рафалом Зємкевичем). Це породжує різноманітні конфлікти, в тому числі і в культурі, зумовлені протиставними світоглядами. Скажімо, “тубільці” виступають за відродження традиційного національного начала, “креоли” ж навпаки, вбачають у ньому щось застаріле, токсичне і згубне (якщо національне начало довело нас до поневолення, то доцільно запобігти його домінування, наприклад, використовуючи досвід тих, що вийшли з таких змагань переможцями). Перші звинувачують других у зраді національних інтересів, вірнопідданстві та сліпому копіюванні гегемона (колись ним була Москва, тепер — Брюссель, а колишні “московські пахолки” змінили каракулеві шапки на костюми від світових креаторів моди і смартфони, тим самим перетворюючись на “брюссельських пахолків”). Другі, у свою чергу, атакують перших, приписуючи їм невігластво (пол. ciemnogród), фанатизм і нетолерантність (права меншин, в тому числі сексуальних, аборти, права жінок, фемінізм і под.). З обох таборів, наче снаряди чи кулі, у напрямку противника летять неприхильні епітети (“корисні ідіоти на службі у Москви чи Заходу” contra “троглодити” чи славнозвісні “мохерові берети”10).
Збоку все це виглядає як окопно-курортна війна. Окопна, оскільки з огляду на діагнозовану Павлом Сьпєваком відсутність спільного простору для порозуміння розмова між представниками ворожих таборів практично неможлива, їм залишається взаємний обстріл звинуваченнями. Курортна ж тому, що сутички ведуться в основному через ЗМІ, а функцію “зброї пролетаріату” перейняла клавіатура. Вистачає і доволі курйозних випадків. Наприклад, за час президентури трагічно загиблого у Смоленську Леха Качинського 24 особи відмовилися прийняти з його рук або повернули вручені їм державні нагороди і відзначення (між іншим редактори видання Gazeta Wyborcza Северин Блюмштайн та Ева Мілевич). Невдовзі завершиться перший президентський термін Броніслава Коморовського. І що? Від орденів та інших нагород з його рук відмовилися або повернули їх 22 особи (між іншим, також відомі опозиціонери, лідери легендарної “Солідарності” Анджей Ґвязда, його дружина Йоанна Дуда-Ґвязда та Кшиштоф Вишковський). Не треба додавати, що такі рішення ці люди приймали, коли пост президента РП займав представник ворожого, з їхньої точки зору, табору. Дивує інше. Своїми вчинками як одні, так і другі щонайменше несвідомо дискредитували сам інститут президента, а разом з ним авторитет польської держави, який, якщо вірити деклараціям, належить до базових цінностей.
На основі цієї статті в читача може скластися враження, що польська культура борсається в пароксизмах боротьби “прогресистів” з “традиціоналістами” за домінування і через це неспроможна творити якісний культурний продукт. Це зовсім не так. Минулий 2014 рік сміливо можна назвати дуже успішним. Зокрема виявилося, що аншлаг у польському театрі — явище не рідкісне, а радше звичайне, якщо не типове. З кожним роком у самій країні й у світі відвойовує належну репутацію польський кінематограф, що підтверджує як внутрішній комерційний успіх польської кінопродукції (Bogowie Лукаша Палковського, фільм на основі біографії всесвітньовідомого кардіохірурга Збіґнєва Реліґи, чи Miasto 44 Яна Комаси, що в новаторський спосіб розповідає про Варшавське повстання 1944 року), так і престижні міжнародні лаври, якими увінчано фільм Ida Павла Павліковського. Це стосується також інших мистецьких жанрів, тим-то загалом можна ствердити, що картина позитивна з виразною тенденцією розвитку. Це, однак, не змінює факту, що у Польщі маємо справу з “культурою високої напруги”, а результат навколокультурних змагань, на мою думку, залишається непередбачуваним і відкритим.
Відповідаючи ж на питання “протистояння чи війна?”, особисто я схильний до такого формулювання: протистояння з елементами війни, яке, проте, не переродиться в неї.
Чому? По-перше, тому, що активну участь у цій боротьбі беруть доволі вузькі кола інтелігенції, які мають невеликий, якщо не залишковий вплив на широкі маси (скажімо, більш ніж половина поляків прочитала в 2014 році менш ніж одну книгу). Кращі результати мають у цьому плані ЗМІ, але і тут тенденція загалом йде на спад: з кожним роком журналісти займають все гірші місця в рейтингу так званих професій громадської довіри.
По-друге, тому, що ситуація перманентного суспільно-культурного протистояння абсолютно комфортна для основних політичних сил у Польщі (передусім владної Громадянської Платформи (РО) та опозиційної партії Права і Справедливості (PiS), очолюваної братом покійного президента Ярославом Качинським). Такий стан, а радше його “консервування”, полегшує їм роботу, пов’язану з утриманням “залізного електорату”, а отже статусу найважливіших політичних угруповань країни, що забезпечує відповідне фінансування партійної діяльності.
По-третє, тому, що польське начало, за словами Еви Томпсон11, це передусім нормальність. Цю тезу дослідниця, автор піонерських студій над постколоніалізмом у Польщі, розвинула під час виступу в липні 2014 року в рамках щорічного конгресу “Польща — великий проект”12: “Кілька років тому ЗМІ оббігло його [Дональда Туска] ствердження, що польське начало — це ненормальність13. Воно було вирване з контексту, проте ... польська інтелігенція хворіє чимось, що я назвала би колоніальним невдоволенням або колоніальним ресентиментом і що проявляється у надмірній критиці польськості. ...На мою думку, все навпаки. Я вважаю, що польське начало — це нормальність. Саме в цьому полягає сила польськості. Що таке нормальність? Це стосунок до життя, що сформувалося в Європі протягом століть на базі християнства і грецької епістемології. ... Грецька логіка глибоко вкоренилася в поляках, глибше, ніж у будь-якій іншій європейській країні. А християнство, яке також глибоко переорало польську свідомість, поставило здатність відрізнити добро від зла в самому осередді своїх принципів”14.
Від себе можу додати, що історія Польщі містить чимало доказів на користь того, що об’єднані поляки перемагали, а розрінені — програвали. Саме тому я переконаний, що культурне протистояння, з яким маємо справу в сьогоднішній Польщі, має скороминущий (в історичній перспективі) характер і врешті поступиться тяжінню до нормальності, яка становить іманентну рису польського характеру.
Автор: Олександр Городецький
Олександр Городецький (Aleksander Horodecki) – випускник Академії Народного
Господарства (SGGW) у Варшаві. Перекладач, співпрацює з польськими недержавними
організаціями.
Примечания:
[1] http://www.tygodnikprzeglad.pl/wojny-kulturowe-ich-zolnierze-rozmowa-prof-wojciechem-burszta/, доступ: 04.02.2015. Войцех Буршта – антрополог і культуролог, професор Вищої Школи Суспільної Психології у Варшаві, а також Інституту Славістики Польської Академії Наук.
[2] http://dictionary.reference.com/browse/culture+war, доступ: 04.02.2015.
[3] http://kultura.newsweek.pl/teatr-swiecie-oburzonych,88241,1,1.html, доступ: 04.05.2015.
[4] http://wyborcza.pl/magazyn/1,139186,16232855,Co_mowi_Chrystus_w__Golgota_Picnic___Przeczytaj__zanim.html, доступ: 04.02.2015. На цій сторінці можна ознайомитися також з польським перекладом “ПГ” — АН.
[5] http://obywatelekultury.pl/2014/06/list-do-prezydenta-rp-w-sprawie-odwolania-w-poznaniu-spektaklu-golgota-picnic-w-rezyserii-rodriga-garcii/, доступ: 04.02.2015. Лист підписали так відомі особистості, як кінорежисер Аґнєшка Голланд, філософ Маґдалена Сьрода, театральний режисер Міхал Задара, публіцист Яцек Жаковський, кінорежисер Кшиштоф Краузе та багато інших – АН.
[6] http://www.fronda.pl/a/justyna-kaminska-dla-frondapl-trzy-lata-temu-golgota-picnic-w-paryzu,38008.html, доступ: 04.02.2015.
[7] http://www.naszdziennik.pl/wiara-kosciol-na-swiecie/84330,cel-zniszczyc-chrzescijanstwo.html, доступ: 04.02.2015.
[8] http://wpolityce.pl/spoleczenstwo/212756-dzialania-sztuko-podobne-maja-zniszczyc-tradycje-polskosc-religie, доступ: 04.02.2015.
[9] http://www.newsweek.pl/w-okopach-wojen-kulturowych-w-polsce,44317,1,1.html, доступ: 05.02.2015.
[10] “Мохерові берети” (пол. “mocherowe berety”) – образливий епітет щодо визнавців консервативно-католицьких поглядів. Походить від головного убору, популярного серед жінок старшого покоління, між іншим слухачок ультракатолицького Радіо Марія (Radio Maryja) – AH.
[11] Ева Томпсон – літературознавець, професор компаративної літератури в Rice University (Х'юстон, США), автор численних праць у царині літературознавства та політології.
[12] Конгрес “Польща – великий проект” (Polska Wielki Projekt) організує найбільший think tank з правим ухилом у Польщі — Інститут Собєського. Деталі див.: http://www.sobieski.org.pl/.
[13] “Польськість – це ненормальність. Така асоціація спрацьовує у мене вперто та болюче, як тільки я торкаюся цієї небажаної теми. ... У польськості присутній якийсь трагічний розрив – між уявним та реальним, планом та реалізацією”. Джерело: Donald Tusk. Polak rozłamany. http://www.miesiecznik.znak.com.pl/archiwumcyfrowe/80s/1987/390-391.pdf, доступ: 05.02.2015.
[14] http://rebelya.pl/post/6589/ewa-thompson-polskosc-to-normalnosc, доступ: 05.02.2015.