Альфред Шраєр був представником інтелігенції, що своїми коріннями сягала у міжвоєння, був людиною високої культури, з надзвичайною харизмою та особистим шармом. Походив з єврейської родини, розмовляв кількома європейськими мовами, а свої цікаві життєві історі та спогади переповідав бездоганною польською численним зацікавленим, які приїжджали спеціально для цієї зустрічі з Європи до Дрогобича.
«Я не є ані християнином, ані поляком, я народився у Дрогобичі, який у той час був польським. Я навчався у польській школі. У мене вдома звучала польська і вдома мене виховували у дусі польського патріотизму. Я завжди черпав натхнення із польської культури, почувався її частиною» (Фрагмент інтерв’ю «Музика врятувала мене від смерті», з Альфредом Шраєром розмовляла Ірина Суботей "Kurier Galicyjski" («Ґаліцийський кур’єр» - газета поляків, які живуть в Україні, 17–30 травня 2013)
Проте, він присвятив десятиліття життя для збереження культур інших народів, які жили на території Галичини, яка входила до складу Речі Постолитої II у час поміж двома світовими війнами. Останні роки активно пропагував творчість свого вчителя рисунку зі шкільних років Бруно Шульца. Його сольні вокальні концерти, а також у групі із іншими музикантами часто були на кількох мовах. Він співав польскою, українською, російською, мовою ідиш, збагачуючи музичну культуру рідного міста Дрогобича.
«Ви знаєте скільки разів за мого життя тутешні вулиці (прим. - йдеться про вулиці Дрогобича) змінювали свої назви? Є така одна вулиця, яку я називаю вулицею трьох дат. За Польщі вона називалась 11 листопада, за совітів 17 вересня, бо вони тоді ввійшли на територію тодішньої Польщі, а при українцях - ця вулиця називається 22 cічня» Зофія Фабяновська-Міцик «Грає Альфред Шраєр з Дрогобича» «Ґазета Виборча», 20 травня 2011 року.
Забуті казки Бруно Шульца
Дитячі роки він провів у містечку Ясло, де його батько Бено Шраєр працював на керівній посаді на місцевому нафтопереробному заводі. Після повернення до Дрогобича у 1932 році він розпочав навчання у приватній польській ґімназії імені Ґенрика Сєнкевича, де був учнем Юзефіни Шелінської, полоністки, перекладачки, яка була неофіційною нареченою Бруно Шульца. Від 1934 року він навчався у дрогобицькій державній ґімназії імені Короля Владислава Яґайла. Там чотири роки малювання і ручної праці його навчав Бруно Шульц.
«Зазвичай на заняттях у столярній майстерні було дуже шумно: стукіт молотків, перекривання одне одно. «Хлопці, трохи тихіше, бо мене вже від вас болить голова» - просив Бруно Шульц, але в нього при цьому ламався голос. Але ми знали, що робимо. «Пане, професоре, то може ви розкажете нам якусь казку? Робив це охоче, але не міг відразу почати, тому, думаючи вголос, говорив «Ні, ви вже занадто великі для цього. «Але ми дуже Вас просимо!» - кричали хлопці. «Добре, але підметіть цю стружку» - казав. Тоді Шульц, обіпершись об верстат, дивлячись не нас, а на стелю починав розповідати. Ніхто не ворушився, поки Шульц не закінчив розповідь. На жаль, пам’ять не зберегла цих казок і вони пішли в небуття. Якщо б їх можна було зібрати, це була чудова грань його літературної діяльності». (Фрагмент із документального фільму „Альфред Шраєр з Дрогобича” (2010), режисер Марцін Ґіжискі.)
Під час II Cвітової війни вся родина Альфреда Шраєра була замордована – батько, брат і бабця загинули у газовій камері, а матір і дідуся розстріляли. Альфред Шраєр був в’язнем декількох гітлерівських концентраційних таборів – в Плашові, Ґрос-Розен, Бухенвальді і Тауха під Ліпськом. Згадував, що технічні навики і вміння, яких навчив його Шульц на шкільних уроках трудового навчання, нерідко в роках окупації рятували йому життя.
У 1945 році пережив так званий марш смерті, який міг бути для нього останнім, акби не факт, що серед ув’язнених він був відомий своїм вокальним талантом: в таборах смерті часто співав відомі пісні. Один із наглядачів табору прийняв Шраєра за оперного співака і зіпхнув його із головної колони ув’язнених до поблизького рову. Потім витягнув його звідти і провіз на рамі велосипеду в завеликих штанах Гітлерйоґенду.
Війна закінчилась для пана Альфреда в Німеччині. Можливо, він досі жив би там спокійним життя, заробляючи перекладацькою працею, однак як громадянин Радянського Союзу, змушений був повернутись на місце свого проживання. Робив спроби дістатись до тітки, яка проживала в Аргентині, однак безрезультатно, бо не знав її докладної адреси.
«Я навчав дітей польських колядок»
У 1946 році Альфред Шраєр повернувся до родинного міста, де закінчив музичний факультет Дрогобицького педагогічного університету. Довгі роки потому був викладачем Музичного училища імені В.Барвінського в Дрогобичі. В цей же час він грав у оркестрі у кінотеатрі, а також концерти у ресторані. Власне тоді й почалась його музична кар’єра, бо після війни музикант був на вагу золота, а Альфред Шраєр не лише умів грати і співати, але й мав власну скрипку, отриману від друга-німця. Його прийняли до оркестру, який складався переважно із музикантів духових інструментів і виступав у кінотеатрах Дрогобича, де в ті часи показували німе кіно. Так він познайомився із своєю майбутньою дружиною Людмилою. З великим розчуленням він згадував часи, коли рухомі картинки не могли існувати без живого музичного супроводу, а частина дрогобичан приходила в кіно лише для того щоб послухати музичну увертюру, яку виконував його оркестр, а коли розпочинався фільм, публіка зникала додому. (Кароліна Колінек «Альфред Шраєр – вцілий з Дрогобича» meakultura.pl, опубліковано 12 березня 2013)
У ці часи він мав славу вправного музиканта, однак перешкоди, пов’язані з єврейсьим походженням теж спіткали його. Oднак, він ніколи не кинув музики, займався аранжуванням популярних передвоєнних хітів, писав музику до поезій Івана Франка, а також беріг традицію співу пісень мовою ідиш.
«Був час, коли я думав над тим, щоб повернутись до Польщі, але моя дружина, яка за освітою була юристом з Харкова, була вихована у Радянському Союзі й була переконана, що це найкраще місце для життя в світі, не хотіла про це чути. Тепер моя дочка переконує мене переїхати до неї в Німеччину, але тут я відчуваю себе потрібним. В 90-тих роках я почав приїжджати до Польщі із дитячим хором «Odrodzenie» («Відродження»). Хор був створений у 1990 року. Цього ж року ми отримали наш костел св.Бартоломея у Дрогобичі у користування. Я навчав дітей польських колядок. Я взяв з педінституту мікрофон, скрипку і вперше, після п’ятдесятирічної мовчанки, у Дрогобичі на пастерці зазвучала польська колядка». (Зофія Фабяновська-Міцик «Грає Альфред Шраєр з Дрогобича» «Ґазета Виборча», 20 травня 2011 р.)
Будучи на пенсії, він виступав на урочистих концертах, грав на скрипці, співав пісні на ідиш і довоєнні польські танга. Він повертав із забуття пам’ять про свого вчителя, беручи участь у Фестивалях Бруно Шульца у Дрогобичі.
«Музика – це моє життя! Вона врятувала мене від смерті. […] У мене є диплом диригента і викладача теоретичних предметів, але моє хобі – це спів і гра на скрипі. Я ще досі можу співати, а також подорожувати по Європі з моїм тріо, яке називається «Тріо Шраєра». Наше Тріо відвідало кілька столиць, давало концерти у Варшаві, Відні, Берліні, Лондоні. Подорожі і спів допомагають мені досі тішитись життям». Фрагмент інтерв’ю «Музика врятувала мене від смерті», з Альфредом Шраєром розмовляла Ірина Суботей «Kurier Galicyjski» 17–30 травня 2013)
Хранитель пам’ятi
Альфред Шраєр останні роки був хранителем пам’яті Бруно Шульца, тому його часто відвідували митці і журналісти з усього світу, хоча більшість приїжджала із Польщі. Розповідати про Шульца він завжди мав час. Серед його гостей були такі відомі особистості, як Ришард Капусцінський чи Алан Старський.
Учень Бруно Шульца став героєм документального фільму „Альфред Шраєр з Дрогобича” (2010), режисером якого є польський режисер Марцін Ґіжискі. Режисером іншого польского фільму про Шраєра «Де ж ви є, друзі мої...» (1995) є Маріуш Кобздей, у якому Шраєр перевтілився у свідка минулої епохи і провідником родинним містом, у якому також народився інший польський поет із літературної групи «Скамандритів» Казімєж Вєжинський. Значне місце у цій кінооповіді посідають постаті, пов’язані із дрогобицькою гімназією – проф.Бернард Мантель, проф. Міхал Ейлеґер, а також Мстіслав Мсьтивуйський, автор історії міста Дрогобича, Йозефіна Шеліньська і, звичайно, Бруно Шульц. Ще одним фільмом, де героєм є Альфред Шраєр є фільм австрійського режисера Поля Росді «Останній єврей з Дрогобича» (“Der letzte Jude von Drohobytsch”) 2012 року.
Тепер слід представити перфональний склад Тріо Альфреда Шраєра. Альфред Шраєр – скрипка і спів. Тадеуш Серватко, який грає акордеоні, єврей врятований у час Голокосту завдяки пані Серватко. Майже все своє доросле життя він провів на радянському транслатлантику, плавав по цілому світу. Льова Лобанов грає на фортепіано. Хоч працює в котельні, але як єдиний в Дрогобичі знає іврит. У такому складі вони давали концерти на міжнародних Фестивалях Бруно Шульца в Дрогобичі, виступали на Фестивалі Єврейської Культури у Кракові, Любліні, у Казімєжі Дольному. Значний глядацький успіх мав концерт Альфреда Шраєра і його тріо на сцені Театру Польського в Варшаві у травні 2011 року. Після концерту у Берліні зворушена публіка подарувала дрогобицькому тріо новий акордеон.
Під час відкриття виставки «У сторону Шульца» у 2005 році у Львові дрогобичанин і учень Бруно Шульца познайомився із Ґжеґожем Ґауденом, керівником Інституту Книжки. Коли стан здоров’я Альфреда Шраєра значно погіршився, Ґжеґож Ґауден допоміг зорганізувати лікування у Польщі. У варшавській лікарні дрогобицький музикант спочатку йшов на поправку, але в кінцевому результаті його організм не витримав важкої хвороби. У 2012 році Альфред Шраєр був відзначений Золотою медаллю у галузі культури «Gloria Artis» і «Офіцерським хрестом» за заслуги для Речі Посполитої.
Автор. Януш P.Ковальчук, співпраця: Ірина Колодійчик, квітень 2015